Хлестаков. Брешеш, качався; що, я не бачу, вся постіль помнята!
Йосип. Та навіщо мені ваша постіль? Хіба я не знаю, що таке постіль? Я маю ноги, я й постою. Навіщо мені ваша постіль?
Хлестаков (ходить по кімнаті). Подивися там в гаман, чи нема тютюну?!
Йосип. Де там той тютюн візьметься ? Аджеж ще перед чотирма днями викурили останнє.
Хлестаков (ходить і на ріжні способи стискає свої губи, вкінці говорить голосно и рішучо). Слухай-но… Йосипе!
Йосип. А що?
Хлестаков (голосно, але вже не так рішучо). Ти піди туди!…
Йосип. Куди?
Хлестаков (зовсім не рішучо і не голосно, майже прохаючи). Та вниз, до буфету… Скажи, щоб зараз мені обідати дали.
Йосип. Ні, вже я не піду…
Хлестаков. Як ти смієш, дурню?!
Йосип. Та вже там, як хочете; чи піду, чи не піду, все одно з того ніщо не вийде. Хазяїн сказав, що більше вже обіду не дасть.
Хлестаков. Як він сміє не дати? От вигадки!
Йосип. Він те, що…, а „ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ти, каже, з твоїм паном злодюги, говорить, шахраї, каже, а пан твій дурисвіт. Бачили ми, каже, уже таких пройдисвітів, та поганців як твій пан!“
Хлестаков. А ти вже радий, худобо, все те зараз мені переказувать.
Йосип. Каже: „Так собі всякий приїде, напє, наїсть в борг, а його ніяк звідсіль не викуриш“. „Я, — жартувать“, каже, — „з вами не буду, а просто в часть, а потім в тюрягу“.
