Хлестаков. Ні, бачите, батько мене взиває. Розсердився старий, що я й досі ні до чого не дослужився в Петербурзі. Він гадає, що як що приїхав, то зараз тобі Володимира на шию повісять. Ну, ну, яб післав його самого, хай би він попотерся по тих канцеляріях.
Городничий (на бік). Ну, й дивіться, як баки забиває; ще й старого батька приплів. (Голосно). І на довго зволили ви їхати?
Хлестаков. Сам не знаю. Бачите, мій батько дуже впертий, старий хрін і дурний як пеньок. Я йому просто скажу: Як собі хочете, а я без Петербурга жити не можу. Задля чого я маю тратити свої молоді літа поміж мужиками? Тепер не той світ настав, моя душа жадає просвіти.
Городничий (на бік). Мудро вузлика завязав. Бреше, бреше і не заїкнеться! А глянуть — таке мізерне, низеньке, що здається, на нігті роздавив би. Ну, пострівай! Я тебе таки виведу на чисту воду. Ти мені таки роскажеж усе. (Голосно). Правду кажете. Що можна зробити у глуші? От хочби й тут: ночей не досипляєш, сили свої посвячуєш для вітчини, не жалієш нічого, а нагорода за це, не знати, коли і яка буде. (Оглядає кімнату). Здається кімната трохи вогка?
Хлестаков. Препогана кімната, а блощиці, повірите, такі, яких я ще з роду не бачив — як собаки кусають.
Городничий. Ну, дивіться! Такий достойний гість терпить, та ще від кого? — від якихось негідних блощиць, яким і на світ не слід було родититися! Та тут начеб то й темненько.
Хлестаков. Ще й як; зовсім темно. Хазяїн завів такий лад, щоб не давати сюди свічок. Іноді хочеться що небудь зробить, прочитати, або прийде фантазія щось написати — не можу: темно, темно.
Городничий. Чи міг би я осмілитися просити вас… але ні, я не достойний.
Хлестаков. А що?
