Городничий. Ні, ні! Не достойний, не вартий.
Хлестаков. Та щож таке, кажіть!
Городничий. О колиб я смів… У мене дома чудова для вас кімнатка, ясна, тиха… Але ні, ні, почуваю, сам почуваю, що це вже булаб для мене надзвичайна честь. — Не гнівайтеся, їй же Богу, від щирої душі це кажу.
Хлестаков. Навпаки, з великою радістю! Я дуже вам вдячний. Мені самому далеко миліше у приватнім домі, ніж у цій корчмі.
Городничий. О, який же я радий! А як моя жінка зрадіє! В мене така вже вдача: гостинність з дитячих літ, особливо, як гість освічена людина. Не гадайте, що я це кажу з підлесливости; ні, нехай Бог боронить, я не такий, мої слова пливуть просто від душі.
Хлестаков. Дуже вам вдячний — я теж — не люблю лукавих людей. Прямо вам кажу, мені дуже подобається ваша отвертість та щирість, і я, признаюся, нічого більше не вимагаю, як тільки: виявляй мені приязнь і поважання, поважання і приязнь.
Слуга. Веліли кликати?
Хлестаков. Так. Дай рахунок.
Слуга. Яж вчора приніс вам другий рахунок.
Хлестаков. Я не обовязаний тямити твоїх дурних рахунків. Кажи, скільки там?
Слуга. Першої днини ви пообідали, другої днини закусили лиш сьомги, а вже потім усьо брали в борг.
Хлестаков. Дурень! почав тут вичисляти. — Скільки разом належиться?
Городничий. Та ви не турбуйтесь — він підожде. (До слуги). Геть з очей, — тобі пришлють.
Хлестаков. Та й то правда. (Ховає гроші. Слуга виходить. В двері зазирає Бобчинський).
