Хлестаков (кланяється). Який я щасливий, добродійко, що маю у свойому роді приємність бачити вас.
Ганна Андріївна. Нам ще приємніше бачити таку особу.
Хлестанов (кокетливо). Вабачайте, пані, навпаки: лдені ще приємніше.
Ганна Андріївна. Якжеж так! Ви так ласкаві говорити це задля компліменту. Будь ласка, сідайте.
Хлестаков. Біля вас стоять — вже щастя; впрочім, як ви вже так дуже бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що вкінці, сиджу біля вас.
Ганна Андріївна. Вибачайте, я цього ніяк не смію взяти на себе… Я гадаю, що вам після столиці ця мандрівка видалася дуже немилою.
Хлестаков. Страшенно поганою. Звикши жити, comprenez vouz, серед великого світу і нараз опинитись в дорозі: брудні гостинниці, безпросвітна темнота… Колиб, признаюся, не такий випадок, що мене… (Дивиться на Ганну Андріївну і кокетливо) так нагородив за всьо…
Ганна Андріївна. Справді, як вам мусить бути немило.
Хлестаков. А проте, добродійко, в цю хвилину мені дуже приємно.
Ганна Андріївна. Алеж як можна. За багато чести для мене. На те я не заслугую.
Хлестаков. Чомуж ні? Ви, моя пані кохана, заслуговуєте.
Ганна Андріївна. Я живу на селі…
Хлестаков. Так, село, а проте й село має свої горбки, ручаї… Ну, розуміється, рівняти з Петербургом не можна!… Ох, Петербург, Петербург! Що за життя, Господи! Ви може собі думаєте, що я тільки папери переписую! Ні! Сам начальник відділу зі мною за пан – брат. Іноді так ударить по плечех: „Приходи, брате, обідати“. Я до департаменту заходжу так… на одну хвилинку, щоб сказати: це зробіть так, а це так. А там уже урядничина писака, такий пацюк, пером тільки — тр, тр… пішов писать. Хотіли
