мене якось зробити колєжським асесором, а я так собі подумав, а се мені нащо! І сторож біжить єще на сходах за мною зі щіткою: „Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам“, каже, „чобітки почищу“. (До городничого). Чогож ви, панове, стоїте? Прошу, сідайте!
Городничий. Можемо постояти, такий чин…
Артем Пилипович. Ми й постоїмо.
Лука Лукич. Будь ласка не турбуйтесь!
Хлестаков. Без церемоній, прошу сідати. (Городничий, а за ним усі інші сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я люблю так проскочити, щоб мене ніхто не запримітив. Але ніяк не годен сховатися, ніяк. Як лиш вийду куди, а вже й кричать: „Он“, кажуть, „Іван Олександрович іде!…“ А раз знаєте, мене навіть за головного командуючого приняли: салдати повискакували з гавптвахти і спрезентували оружжя. Аж потім вже добре знайомий офіцер мені каже: „Ну, брате, ми тебе за головнокомандуючого взяли“.
Ганна Андріївна. Скажіть, будь ласка!
Хлестаков. З гарненькими акторками знайомий. Я теж всякі водевільчики… З письменниками часто бачуся. Пушкин, се мій перший приятель. Бувало, нераз йому кажу: „А що там, брате Пушкин?“ — „Та нічого брате“, відповідає бувало. Великий ориґінал!
Ганна Андріївна. То ви й пишете? Як то десь приємно писати! Ви, певно і в журналах друкуєте?
Хлестаков. Так, і в журналах… Та моїх творів багато: „Весілля Фіґара“, „Роберт-дявол“, „Норма…“ Я навіть і назви позабував. І все це принагідно. Я не хотів було й писати, так дирекція театру просить: „Будь ласка, напиши що небудь, брате“. Думаю собі: „Добре брате, напишу“. Сів і в один вечір, здається, все написав. Усіх задивував. У мене легкість думок, прямо незвичайна. Все те, що вийшло у світ під іменем барона Брамбеуса: „Фреґат надії“, і „Московський телєґраф…“ все це я написав.
