Марія Антонівна. Але, мамочко, він увесь час на мене дивився!
Ганна Андріївна. Покинь ти вже раз свої дурощі! Вони зовсім не на місці.
Марія Антонівна. Алеж справді, мамочко!
Ганна Андріївна. Ну, ще що вигадай! Ще й готова сваритися… Покинь! Деж він на тебе дивився? Тай з якої речі йому дивитися на тебе?
Марія Антонівна. Та їй Богу, мамочко, все дивився… І як зачав говорити про літературу, то на мене зиркнув, і коли росказував, як грав віста з послами, теж на мене глянув…
Ганна Андріївна. Ну, може бути, що який раз глянув і на тебе, та й то лиш так собі… „От“, мовляв: „нехай уже і на неї подивлюся!“
Городничий (входить на пальцях). Цс… Цс…
Ганна Андріївна. Ну, що?
Городничий. Вже й сам нерадий, що напоїв. А як хоч половина всього того, що він тут казав, правда?… (Задумується). Та чомуж би не правда? Що в тверезого на умі, те в пяного на язиці. Воно звісно, прибрехав трохи; але хто не бреше, особливо в такому ділі. З міністрами грає, до царя їздить… Гм, отак чим більше про це думаєш, тим більше в тебе в голові макітриться; так наче стоїш на високій дзвінниці, або наче збираються тебе повісити.
Ганна Андріївна. А мені зовсім не було страшно. Я тільки бачила перед собою освіченого чоловіка, великого світу, високого тону; а про те, який там його чин, мені байдуже.
Городничий. Ех, ви — жінки! Одного цього слова доволі! Вам усе дурощі в голові! От ляпне ні з того, ні
