з сього слівце, тай годі… Вас вибють різками, от і все, а нашого брата так запроторять, що й не найдеш. Ти, моє серденько поводилася з ним так вільно, немов із першим ліпшим Добчинським!
Ганна Андріївна. Про це я раджу вам не турбуватись. Ми теж знаємо дещо… (Поглядає на дочку).
Городничий (сам до себе). Ет, що з вами балакати!… Що це справді за оказія! І досі не можу опамятатись від страху. (Відчинає двері і говорить). Мішко! Поклич сюди поліцаїв, Свистунова і Держиморду. Вони тут повинні бути десь недалеко за ворітьми. (Після недовгої мовчанки). Чудеса, та й тільки, діються на світі: хочби був уже який показний, а то худеньке, маленьке, тоненьке — якже вгадати, хто він? Військового всеж таки розпізнаєш, а як натягне фрачок, то немов муха з підрізаними крильцями. А довго вчора тримався в гостинниці, та плів усякі вигадки й небилиці. Хоч цілий вік думай, а не доглупаєшся. Але нарешті таки піддався. Та ще й наторочив більше, ніж треба було. Видно, що молодий.
Ганна Андріївна. Ходи сюди, голубчику!
Городничий. Цс… цс… Що спить?
Йосип. Ні, ще трохи протягається.
Ганна Андріївна. Слухай ти, як тебе звуть?
Йосип. Йосипом, пані.
Городничий (до жінки і дочки). Годі, годі. Буде з вас! (До Йосипа). Ну, що друже, тебе нагодували добре?
Йосип. Нагодували, спасибі вам, добре нагодували.
Ганна Андріївна. А скажи но: до твойого пана, думаю, заїздить багато графів та князів?
Йосип (на бік). Що тут казати?! Як тепер добре на-
