Хлестаков. Мені подобається Володимир. А от Анна третього степеня, то вже не те.
Суддя (висуває трохи наперед стиснену жменю, на бік). Господи милосерний, не знаю навіть, де сиджу. Немов під ногами земля горить.
Хлестаков. Що се у вас у руці?
Суддя (з переляку пускає на підлогу гроші). Нічого…
Хлестаков. Як то нічого? Я бачу, гроші впали.
Суддя (дрожить всім тілом). Ні… ні! (На бік). Ой, Боже правдивий. Оце я вже під судом!… Вже й повозка приїхала, вже беруть в тюрму!…
Хлестаков (піднімаючи). Та цеж гроші!
Суддя (на бік). Ого!… Кінець усьому. — Пропав, на віки пропав!
Хлестаков. Знаєте що?… Позичте їх мені!
Суддя (швидко). Як… як… дуже радо! (На бік). Ну, сміливіше, сміливіше! Поможи, Пречиста!
Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився то на се, то на те… Впрочім, я вам зараз пришлю їх з села.
Суддя. Якжеж можна, не турбуйтесь! Задля мене се така велика честь… Звісно, своїми слабенькими силами, привязанням та любовю для начальства… постараюсь заслужити… (Підноситься з крісла, випростовувться). Не смію більше турбувати своєю присутністю… А чи не буде якого приказу?
Хлестаков. Якого приказу?
Суддя. Я думаю, чи не буде яких інструкцій тутешньому повітовому судови?
Хлестаков. Нащож? Адже я не бачу ніякої потреби. Ні, ні, нічого. Щиро дякую.
Суддя (кланяється і йде. На бік). Ну, тепер наша взяла!
Хлестаков (по виході судді). Суддя — дуже гарний чоловік!
