вийти. Не без того, щоб когось не притисли. Чути півголосні оклики).
Голос Бобчинського. Ой! Петре Івановичу, ви мені на ногу наступили.
Голос Земляними. Пустіть панове… пустіть хоч душу на покаяння. Зовсім задавите! (Чути кілька окликів). „Ой, ой!“ (Вкінці всі виходять і кімната порожніє).
Хлестаков (виходить дуже заспаний). Здається, добре передрімався. Відкіля вони набрали таких матераців і перин? Аж упрів. Вчора, здається, вони підсунули мені, чогось за сніданком, від чого й досі в голові стукотить. Тут, як бачу, можна досить добре побавитись. Я люблю гостинність, і правду кажучи, мені більше подобається, коли мене шанують від щирого серця, а не з інтересу… А дочка городничого нічого собі, та й сама мати така, що ще можнаб… Ні, я не знаю як кому, але мені страх подобається таке життя.
Суддя (входить і зупиняється, до себе). Господи Боже! виведи щасливо звідсіля! Ох, як коліна гнуться. (Голосно, випростувавшись і придержуючи рукою шпаду). Маю честь представитися: суддя тутешнього повітового суду, колєжський асесор Ляпкин-Тяпкин.
Хлестаков. Прошу сідати! Так ви тут суддєю?
Суддя. З 816 року був обраний по волі дворян на три роки і з того часу зостався на цій посаді й досі.
Хлестаков. І щож, скажіть, є яка користь сидіти на цій посаді?
Суддя. За три трьохліття нагородили ордером Володимира четвертого степеня враз із похвалою зі сторони начальства. (На бік). А гроші в жмені, і жменя вся огнем горить.
