Амос Федорович. Боязко, чорт з ним! Ну, як розсердиться; царський чоловік! А може так, ніби се від дворянства на який небудь памятник?
Почтмайстер. Або й так: „Ось, мовляв, прийшли почтою якісь гроші, та невідомо, кому вони належать“.
Артем Пилипович. Ви дивіться, щоби він вас почтою не відіслав куди небудь в далеку далечінь. Слухайте сюди: у добре владженій державі не так це робиться. Нащо нас тут цілий ескадрон? Знайомитись треба поодинці, розумієте, так, в чотири очі і теє… як то треба, щоб мовляв і око не бачило і ухо не чуло. Ось як робиться там, де зразковий лад!… Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, починайте перші!
Амос Федорович. Коли вже так, то краще починайте ви, бо в вашій хаті високий гість вкусив хліба – соли.
Артем Пилипович. Та може краще починати Луці Лукичу, як просвітителеви молодого покоління.
Лука Лукич. Не можу я, панове, ніяк не можу! Я вам признаюся, так змалку сполоханий, що хай заговорить зі мною чоловік хоч одним чином вищий, то прямо душі в собі не чую; а язик немов одубіє. Ні, ні, панове, не силуйте мене, їй Богу не силуйте.
Артем Пилипович. То таки, Амосе Федоровичу, починайте ви! Окрім вас, немає кому. У вас що ні слово, то Ціцерон з язика летить.
Амос Федорович. Що ви! що ви! Ціцерон! Ще що вигадайте! Правда, я іноді поетично роскажу про домашню псярню або про хорти…
ВСІ (налягають на нього). Е ні! Цього не кажіть! Ви не тільки про собак, ви і про столпотвореніє… Ні, Амосе Федоровичу, ви вже будьте батьком нам рідним, виручайте. Виручайте, Амосе Федоровичу!
Амос Федорович. Та відчепіться, панове! (В той нас почулись кроки і кашляння у кімнаті Хлестакова. Усі біжать один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються щвидче
