Хлестаков. Тут дуже багато урядовців. Мені одначе здається, що вони взяли мене за високого урядовця. Знать, я їм вчора підпустив тумана. Господи, що за дурні! Напишу про все до Петербурга Тряпичкину. Він пише добрі статейки — хай він їх вишмагає гарненько. Гей, Йосипе! дай мені паперу і чорнила! (Йосип заглядає в двері, крикнувши: „зараз“). О, вже як хто Тряпичкину попадеться на зубчик… стережись… і батька рідного не пожаліє… і гроші любить. А проте ці урядовці дуже добрі люди. Се, що вони дали мені грошей, се вже хіба найкраща прикмета їхньої вдачі. А ну, погляньмо, скільки в мене тих грошей… Се від судді триста; се від почтмайстра триста, шістьсот, сімсот, вісімсот… Ач який засмальцований папірець! Вісімсот, девятьсот… Ого! за тисячу перейшло… А ну, тепер пане капітане, а ну — попадись мені тепер! Побачимо — хто кого!
Хлестаков. А що, бачиш, дурню, як мене шанують і приймають? (Зачинає писати).
Йосип. Та, слава Богу! Тільки знаєте, що я вам скажу, Іване Олександровичу?
Хлестаков. А що?
Йосип. Їдьмо звідсіля! Їй Богу, пора.
Хлестаков (пише). Ет, дурниця! Чого?
Йосип. Та так. Бог з ними, із всіми! Забавились тут два дні — ну й годі. На що з ними довго брататись? Начхайте на них! Не час на те! Чого доброго другий приїде… Їй Богу, Іване Олександровичу! А коні тут добрі, тількиб полетіли.
Хлестаков (пише). Ні, ні, мені ще хочеться тут погулять. Нехай вже завтра.
Йосип. Та що там завтра! Їй Богу, їдьмо, Іване Олек-
