баби на базарі… а поліція на саму бійку не встигла, вхопила мене та так облатала, що два дні сісти не змогла.
Хлестаков. Ну, щож тепер робити?
Підофіцерша. Та робить тепер звісно нічого, але за ту помилку хай хоч кару заплатить! Це вже моє щастя його помилка, а гроші мені тепер дуже потрібні.
Хлестаков. Добре, добре! Ідіть собі, ідіть! Я накажу! (У вікно всуваються руки з просьбами). Та хто там ще? (Підходить до вікна). Не хочу, не хочу! Не треба, не треба! (Відходить). Надоїли, чорт їх візьми! Не пускай більше, Йосипе!
Йосип (кричить у вікно). Ідіть собі, ідіть! Не пора тепер, приходіть завтра! (Відчиняються двері і в них показується якась постать у витертім плащі, з неголеною бородою, опухлою губою і перевязаною щокою; за нею в перспективі показується кілька інших).
Йосип. Іди, іди, геть! Чого лізеш? (Упирається першому руками в живіт і виходить враз з ним у передпокій, зачинивши за собою двері).
Марія Антонівна. Ах!
Хлестаков. Чого це ви так злякались, пані?
Марія Антонівна. Ні, нічого, я не злякалася.
Хлестаков (кокетуючи). Вибачайте, пані, мені дуже приємно, що ви взяли мене за такого чоловіка, що… Чи не можнаб спитати вас: куди ви намірились були йти?
Марія Антонівна. Сказать правду, я нікуди не йшла.
Хлестаков. Чомуж, приміром, ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я думала, що тут мамця…
Хлестаков. Ні, я хотів би знати, чому ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви були заняті важними ділами!