зрозумієш, що се таке добрий тон і делікатність в поведенню?
Марія Антонівна (крізь сльози). Я, мамочко, не знала, справді не знала!
Ганна Андріївна. В тебе вічно якийсь поперечний вітер гуляє в голові: ти задивляєшся на дочки Ляпкина-Тяпкина. Що тобі до них! Тобі не слід на них дивитися. Маєш інші взірці — перед тобою мати твоя. От з кого ти повинна брати зразок.
Хлестаков (хапає дочку за руку). Ганно Андріївно, не губіть нашого щастя, благословіть щиру любов!
Ганна Андріївна (здивована). То ви про неї?…
Хлестаков. Рішайте: життя, чи смерть?
Ганна Андріївна. От бачиш, дурна, бачиш! Задля тебе такого дрантя, гість стоїть на вколішках; а ти раптом вбігла як божевільна. От, слід би, щоб я тепер не згодилась, бо ти не варт такого щастя.
Марія Антонівна. Не буду, мамочко, вірте, більше не буду.
Городничий. Ваше превосходительство! Не губіть! Не губіть!
Хлестаков. Що з вами?
Городничий. Там купці жалілися на мене вашому превосходительству… Честю запевняю, що й половини правди нема в тім, що вони кажуть. Вони самі обманюють та обкрадають народ. Підофіцерша набрехала вам, буцім то я її вибив різками; вона бреше, їй Богу, бреше. Вона сама себе вибила.
Хлестаков. Та нехай вона крізь землю провалиться — не до неї мені тепер!
Городничий. Не вірте, не вірте! Це такі брехуни… їм навіть мала дитина не повірить. Їх вже ціле місто знає,
