що вони брехуни. А що до їх шахрайства, то смію сказати: це такі дурисвіти, яких світ мало родить.
Ганна Андріївна. Та чи ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руки нашої Марусі.
Городничий. Куди, куди! Ти з глузу зсунулась, старенька! Не гнівайтесь, ваше превосходительство; вона в мене трохи придуркувата… така й її мати була.
Хлестаков. Ні, я справді прошу о руку. Я закохався.
Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!
Ганна Андріївна. Та кажуть же тобі!
Хлестаков. Я не на жарт це вам кажу.. Я з любови можу зовсім здуріти…
Городничий. Не смію вірити, не достойний такої чести.
Хлестаков. Та, як ви не згодитеся віддати за мене Марію Антонівну, то я чорт зна, що готов…
Городничий. Не можу вірити; ви жартуєте ваше превосходительство!
Ганна Андріївна. Ах, що за йолуп! Таж тобі кажуть.
Городничий. Не можу вірити.
Хлестаков. Віддайте, віддайте! Я великий очайдух, я готов на все!… А як я застрілюсь, то вас під суд віддадуть.
Городничий. Ой, Божеж мій! Я їй Богу не винен ні тілом, ні душею! Не гнівайтеся, будь ласка! Прошу, робіть так, як вашій милости хочеться! У мене тепер в голові таке… Я вже й сам не знаю, що таке діється. Таким дурним тепер став, яким ще ніколи з роду не був.
Ганна Андріївна. Ну, благослови! (Хлестаков підходить з Марією Антонівною).
Городничий. Хай вас Бог благословить. Я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за біс! Справді. (Протирає очі). Цілуються! Ах, батечку рідний, цілуються. Зовсім як жених! (Скрикує і підскакує з радощів). Ай, Антоне! Ай Антоне! От таку городничий! Он куди пішло!
