Йосип. Коні готові.
Хлестаков. Ага… добре… я зараз.
Городничий. Як? Ви їдете?
Хлестаков. Так, їду.
Городничий. А колиж теє… Ви, мені здавалось, самі натякали на весілля.
Хлестаков. А, це пусте… На одну хвилинку тільки, на один день до дядька — багатий дідок, а завтра вернусь.
Городничий. Не смію суперечить в надії щасливого повороту.
Хлестаков. Егеж, егеж, я зараз. Прощайте, моє кохання… ні, просто не можу висловить! Прощайте… моє серденько! (Цілує руку Марії Антонівни).
Городничий. Може чого на дорогу потрібно? У вас, здається, грошей обмаль?
Хлестаков. Е ні, це зайве. (Подумавши трохи). А проте, коли можна, дайте.
Городничий. Скільки вам потрібно?
Хлестаков. Та от — тоді ви дали двіста, се є не двіста а чотириста; я не хочу користуватись з вашої помилки, — так і тепер, будь ласка дайте стількиж, щоб вже було рівно вісімсот.
Городничий. Зараз! (Виймає гроші). Ще як на щастя — самі новенькі.
Хлестаков. А, так! (Бере й оглядає гроші). Гарно. Це кажуть нове щастя, коли новенькими папірцями.
Городничий. Правда, правда.
Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу! Дуже вам вдячний за вашу гостинність. Признаюся від щирого серця: мене ще ніхто так щиро не приймав. Прощайте, Ганно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходять).
