Городничий. А що, Ганно Андріївно, га? Чи думала ти коли небудь про таке? Що за щастя, матери його хрін! Ну признайся щиро, що тобі і в сні не верзлось щось подібне — просто з якоїсь городничихи, та зразу — фу, яка чортячина… з яким бісом поріднилася!
Ганна Андріївна. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі здається чимсь таким справді незвичайним, бо ти простий чоловік і ніколи не бачив порядних людей.
Городничий. Я сам, моя люба, чоловік порядний. А все таки, як подумаєш, Ганно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці стали! Га! Ганно Андріївно? Високий лет, біс його батькови! Пострівайже, я аж тепер, заллю сала всім тим, що захотіли подавати просьби та скарги! Гей, хто там? (Входить поліцай). А, се ти Іване Карповичу! А ну поклич но зараз сюди купців! Я їх каналій! Скаржитись на мене! Ач, прокляте юдейське кодло! Пострівайтеж голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до самої бороди. Запиши мені всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, а найпаче отих писаків, що карлючили їм прохання. Та обяви всім, щоб знали, що от, мовляв, яку честь післав Бог городничому, що віддає свою дочку — не те, що за якого небудь там харпака, а за такого, що ще й на світі не було, що може не то що, а все зробити, все, все! Всім скажи, всім, хай знають! Кричи на ввесь світ, дзвони у всі дзвони! Чортиб його! Вже коли свято, то свято. (Поліцай відходить). Так то Ганно Андріївно, га? Ну якже ми тепер, де будемо жити, тут чи в Петербурзі?
Ганна Андріївна. Розуміється, що в Петербурзі. Якто можна тут оставатися.
