ступай! Тьху на тебе, не видав! Від того, що видуєш шіснацять самоварів в день, то від того так спанів! Та мені плювать на твою голову і на твоє панство!
Купці (кланяючись). Провинились, Антоне Антоновичу, вибач!..
Городничий. Скаржитесь? А хто тобі поміг обдурити скарб, як будував міст та написав дерева на двацять тисяч, коли його і на сто карбованців там не було? Га? Я поміг тобі, цапина твоя борода! Ти це забув? Га? Та мені тільки пальцем було кивнуть і запроторити тебе в Сибір. — Щож ти на те, га?
Один з купців. Провинились перед Богом, Антоне Антоновичу! Лихий попутав! І внукам закажемо скаржитись. Вже, що хочете, яку хочете, накидайте покуту, тільки не гнівайтесь.
Городничий. Не гнівайтесь! Тепер ти валяєшся мені в ногах! А чому? — тому, що моя горою; а нехай би хоч трохи на твій бік перетягло, то тиб мене, каналіє, запхав в самісіньке багно та щеб і дрючком зверху придавив…
Купці (кланяються йому до ніг). Не губіть, Антоне Антоновичу, не губіть!
Городничий. „Не губіть“. Тепер „не губіть“! А перше що? У, яб вас! (Махнувши рукою). Ну, нехай Бог простить! Годі! Я не мстивий. Тільки тепер гляди мені один з другим! Уважай! Я віддаю дочку не за кого небудь, не за якогось там дворянина… Глядиж, щоб поздоровили… розумієш один з другим? Не те, щоб викрутитись якою будь дурничкою або головою цукру… Ну, ідіть з Богом! (Купці виходять).
Амос Федорович (ще біля дверей). Вірить, чи вірить поголосці, Антоне Антоновичу? Вам з неба впало неждане щастя!
