Городничий. Правда. Там кажуть є дві рибки: ряпушка і корюшка, такі, що аж слинка потече, як почнеш їсти.
Ганна Андріївна. Йому тільки рибки! А я тільки хочу, щоб наш дім був перший в столиці, та щоб в моїй кімнаті були такі пахощі, щоб не можна було увійти, не заплющивши очей отак. (Заплющує очі й нюхає). Ах, як гарно!
Городничий. А, здоровенькі були соколики!
Купці (кланяючись). Доброго здоровля бажаємо, батьку наш!…
Городничий. Що голубчики? Як ся маєте? Як вам торгується? А що, самоварники, аршинники — скаржитись? Архишахраї, шкуролупи, дурисвіти заморські! Скаржитись? А що, багацько скористали? От думали, зараз його в тюрму так і запакують!… А знаєте ви, сто чортів і одна відьма вам в зуби, що…
Ганна Андріївна. Ох Боже мій! Які ти, Антосю, слова говориш!
Городничий (сердито). Ет, не до слів мені тепер. Знаєте ви, що той самий урядовець, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? А що? Га? Що тепер скажете? Тепер вже я вас!… Обманюєте народ… Зробиш із скарбом умову на сто тисяч, обдуриш його доставивши гнилого сукна, а потім жертвуєш двацять аршинів, та ще давай тобі нагороду за це! Ех, якби вони знали, тодіб!… Ще й черево пхає наперед: бо він купець, його не руш. „Ми“, каже, „і дворянам не уступимо“. Та дворянин… ех, ти рило! — дворянин учиться всяких наук; його хоч і періщать у школі різками, так за діло, щоб добре знав. А ти що? — починаєш шахрайством, тебе хазяїн бє за те, що не вмієш обдурювать. Ще смаркач, паршук, отченашу не вмієш, а вже обдурюєш; а як розіпре собі черево, та понабиває кишені, то вже до нього й не при-
