Бідна старуха, що вже привикла до таких учинків свого мужа, з болем дивила ся, сидячи на лаві. Вона не сміла говорити нїчого; але почувши таке страшне для неї рішенє, вона не могла спинити слїз; поглянула на своїх дїтий, що з ними мала так скоро розлучити ся, — й нїхтоб не в силї, описати всю безмовну силу єї горя, що здавалось, тремтїло в її очах і в зацїплених губах.
Бульба був упертий з краю. То була одна з тих натур, які виховувались тільки в XV. віку в пів-кочовому закутку Европи, коли вся південна, первобутня Україна-Русь, покинута своїми князями, лежала спустошена, випалена до пня невпинними набігами монгольських хижаків; коли втративши хату і стріху, ставав тут відважний чоловік; коли поселяв ся на пожарищах, не вважаючи на грізних сусїдів і вічну небезпеку і привикав дивитись їм просто в очи, забуваючи навіть, що таке страх; коли боєвим полумям розгорів ся від віку мирний славянський дух, і повстала козачина — широкий, гулящий розмах української вдачі, — і коли вся порічя, перевеози, луги і байраки засїялись козаками, яким і лїку нїхто не знав, і їхнї сміливі товариші мали право відповісти султанови, що бажав дізнатись, скілько їх. „Хто їх знає! У нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак“. То було справдї незвичайне
