Запорожцї, з якими отаманами, які курінї і скільки їх, скільки осталось, і що вони думають робити, — одно слово, через кілька хвилин у містї все знали. Полковники підбадьорились і готувались до бою. Тарас вже по руху й по клекотї в містї пізнав усе те й робив розпорядки, строїв, роздавав накази, поставив у три табори курінї, обставивши їх мажами у формі кріпости, — рід битви, в якій козаки бували непобідимі; двом куріням звелїв стати на засїдку, повтикав частину поля острим кілєм, поломаною зброєю і поломаними списами, щоб при нагодї загнати туди ворожу кінницю. І коли вже все було зроблено, як слїд, промовив слово до козаків, не на те, щоб підбадьорувати їх, — він знав, що в них і без того дух міцний — а так самому хотїлось висловити все те, що було на душі.
— Хочеть ся менї сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і від дїдів, у якій чести у всїх була колись земля наша: знали нас і Греки, і з Царгорода брали червінцї, і міста у нас були пишні, і церкви і князї, князї наші православні, а не католицькі недовірки. Все спльондрували бусурмени, все пропало; тільки й остались ми, сироти, та, як вдова по смерти чоловіка, сиротою, як і ми, осталась земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство! Ось на чім стоїть наше товариство!
