пала в головах дорогих синів, що лежали рядом; вона розчісувала гребенем їхнї молоді, недбало скудовчені кучері і зрошувала їх слїзми. Вона дивилась на них уся, дивилась усїми чуттями, немов обернула ся в один погляд, і не могла надивити ся. Вона виплекала їх власного грудю, вона зростила, злелїяла їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. “Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Що жде вас?“ промовляла вона, і сльози потекли по морщинах, що відмінили її колись чарінве обличє. Справдї вона була нещасна, як кожда жінка того удалого віку. Вона тільки хвилину жила любовю, тільки в першім захватї молодости, а там суворий зводитель її серця кидав її для шаблї, для товаришів, для гулятики. Вона бачила мужа два-три днї на рік, а відтак кілька лїт не було про нього і слиху. Та коли вона бачила ся з ним, коли вони жили в купі, яке було її життє? Вона терпіла зневаги, а то й побої; вона зазнала милуваня тільки з ласки; вона була якоюсь дивною істотою в тім зборі нежонатих лицарів, що на них гуляще Запорожє кинуло свій суворий характер. Молодість безрадосна майнула перед нею, і її вродливе обличчє відцвило без поцілуїв і перед часом покрило ся морщинами. Вся любов, всї почуття, все, що нїжного і палкого у жінки, — все перемінило ся у неї в материну любов. Вона, як сте--
