лї, й зарила ся коневи в груди горяча куля, — став дубом скажений кінь, упав на землю й затолочив під собою їздця.
— Добре синку!… Добре, Остапе!… — гукав Тарас. — Ось я слїдком за тобою.
А сам усе відбивав ся від ворога. Рубає і бє Тарас, роздає гостинцї тому й другому, а сам дивить ся все вперед на Остапа; і бачить він, що вже знову причепилось до Остапа трохи не осьмеро вкупі.
— Остапе!… Остапе, не давай ся! — Але вже подужали Остапа; вже один закинув йому на шию аркана, вже вяжуть, уже беруть Остапа.
— Ех Остапе, Остапе! — гукав Тарас, пробиваючи ся до нього й рубаючи на капусту всякого, хто тільки навернув ся. — Ех Остапе, Остапе!…
Але немов тяжким каменем ударило його самого в ту мить. Все закрутилось і перевернуло ся в його очах. На мить замигали перед ним голови, списи, дим, вогонь, листє з дерева, що замигтїло йому прямо в очі. І упав він, як підрубаний дуб, на землю. І туманом повило його очі.
— Довго ж я спав! — промовив Тарас, прочумавшись, мов після тяжкого пяного сну