що перед ним сидить Товкач і, здавалось, при
Страшенну неміч чув він у всїм своїм тїлї. Ледви маячіли перед ним стїни і кути невідомої йому кімнати. Нарештї замітив він, і силкуючись розпізнати, що кругом нього. слухаєть ся до кождого його віддиху.
— „Еге, — подумав собі Товкач: — заснув би ти може й на віки“.
Але не промовив нї слова, погрозив пальцем і дав знак, щоб мовчав.
— Та скажи ти менї, де я тепер? — спитав знову Тарас, силкуючись нагадати усе, що було.
— Мовчи! — промовив суворо товариш. Що тобі хочеть ся знати? Хиба не бачиш, що весь порубаний? Вже два тижнї, як ми з тобою женем ся, не віддихаючи, і як ти в горячцї плетеш усяку дурницю. Ось у перве заснув спокійно. Мовчи ж, коли не хочеш накоїти сам собі лиха.
Але Тарас усе силкувавсь позбирати думки, щоб нагадати минуле.
— Та мене ж окружили були і вхопили зовсїм Ляхи? І не міг я нїяким чином вибити ся з юрби?
— Мовчи кажу тобі, чортів сину! — гукнув Товкач сердито, як нянька, що їй терпцю не стало, кричить непосидющій дитинї. — Що тобі з того, як вискочив? Досить того, що вискочив! Найшлись люди, що не покинули те-
