І тому гайдук, уклонившись доволї низенько, уважав за потрібне декілька слів докинути від себе.
— Я не знаю, ваша ясновельможність, — заговорив він — чого вам хочеть ся дивитись на них. То собаки, а не люди. І віра в них така, що нїхто не поважає.
— Брешеш ти, чортів сину! — гукнув Бульба. — Сам ти собака! Як ти смієш казати, що нашу віру не поважають! То вашу єретецьку віру не поважають!
— Еге, еге! — промовив гайдук — тепер я знаю, голубчику, хто ти: ти сам з тих, що сидять у мене. Пострівай же, я покличу наших.
Тарас побачив свою необачність, але впертість і досада не дали йому подумати, якби поправити похибку. На щастє, Янкіль в ту ж хвилю почав сам:
— Ясновельможний пане! Як же можна, щоб ґраф та був козак? А як би він був козак, то де б він дістав собі таке вбраннє й такий вигляд ґрафський.
— Балакай собі! — і гайдук уже роззявив був широкий рот свій, щоб крикнути.
— Ваша королївська величносте! — Мовчіть! Мовчіть ради Бога! — зарепетував Янкіль. — Мовчіть! Ми вже вам заплатимо так, як ще ви нїколи не бачили: ми дамо вам аж два золотї червінцї.
