— Овва! два червінцї! Що менї два червінцї! Я цируликови даю два червінцї за те, щоб він менї тільки половину голови виголив. Сто червоних давай, Жиде! — І гайдук закрутив верхнїй ряд вусів. — А коли не даси сто червінцїв, зараз закричу!
— І нащо так багато? — гірко промовив Жид, розвязуючи свій шкіряний гаман; але його щастє, що в гаманї більше не було, і що гайдук далї сотнї числити не вмів.
— Пане, пане, ходїмо швидше! Бачите, який тут нарід негарний! — забелькотав Янкіль, бачучи, що гайдук перебирав на руцї червінцї, немов жалуючи, що мало заправив.
— Що ж ти, чортів гайдуче, — промовив Бульба — троші взяв, а показати не думаєш? Нї, ти повинен показати! Вже коли гроші взяв, то мусиш показати!
— Йдїть, йдїть до чорта! А нї, то я в сю ж мить дам знати і вас тут… Швидко ноги на плечі, кажу вам!
— Пане, пане! Ходїм! Їй Богу, ходїм! Цур їм, най їм приснить ся таке, що тільки плюнути треба, — кричав бідний Янкіль.
Бульба поволи похиливши голову, повернув ся й пішов назад, а за ним Янкіль, тяжко докоряючи, бо гриз його жаль за марно потраченими червінцями.
— І на що було зачіпати? Най би, собака лаяв ся! То вже такий народ, що не може
