його верхівя. Привязали Тараса зелїзними ланцюхами до стовбура, цьвяхами прибили йому руки й підняли його високо, щоб усїм було видко козака, і почали роскладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивив ся Тарас, не про вогонь він думав, на котрім мали його спалити; дивив ся він у той бік, де відстрілювались козаки: йому з гори було видко все, як на долонї.
— Займайте, хлопцї, займайте швидше — гукав він — гору, що за лїсом: туди не підступлять вони! — Але вітер не донїс його слів. — От пропадуть, нї за що пропадуть! промовив він з розпукою і глянув у низ, де блищав Днїстер. Радістю засяли його очі. Він побачив чотири човна за корчами й, зібравши всю силу свого голосу, гукнув:
— До берега! До берега, хлопцї! Спускайтесь попід горою стежкою, що лїворуч. При березї стоять човни, всї беріть, щоб не було погонї!
На сей раз вітер подув з другого боку, і всї слова почули козаки. Але за сю раду його так гримнули по голові, що все перевернулось йому в очах.
Пустились козаки що духу було по узбічній доріжцї, а вже погоня за плечима. Бачуть вони, крутить ся і гнеть ся доріжка й відскакує на бік. ”А, панове товариші, куди не йшло!“ промовили всї, на хвилину з'упини-
