не випускала його в рук. Двох дужих козаків взяли її обережно й понесли до хати. Але коли вони виїхали за ворота, вона мов легконога дика коза, не вважаючи на свої старі лїта, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів з якоюсь божевільною, безчуттєвою палкостю. Її відвели знову.
Молоді козаки їхали сумні і здержували сльози, боячись батька, який теж був трохи збентежений, але силкував ся не показати того. День був сїрий; зелень полискувала яскраво; птахи щебетали якось не влад. Проїхавши трохи, вони оглянулись назад; їхнїй хутір наче в землю провалив ся; тілько й видно було над землею два димарі їхньої батьківської хати та верхи дерев, по сучках яких вони лазили колись як вивірки; ще перед ними розстелив ся той луг, що нагадував їм всю історию їхнього життя, від тих років, коли вони качались по його зарошеній траві, до років, коли вони вижидали в нїм чорнобривої козачки, яка боязливо перебігала його на свіжих, бистрих ногах. Ось уже тільки журавель над криницею з привязаним колесом самотою сторчить в небі; вже долина яку переїхали, здаєть ся з далека горою, і все, собою закрила.
Прощайте, дитячі лїта, і забави, і все і все!
