стиянському звичаю присядьмо всї перед дорогою.
Всї сїли, навіть хлопцї, що з пошаною стояли коло дверий.
— Тепер благослови, мати, своїх дїтий! — сказав Бульба. — Проси Бога, щоб воювали хоробро, щоб боронили всегда лицарської чести, щоб стояли за віру Христову, а коли нї — нехай красше пропадуть, щоб і слїду не стало по них на світї! Підійдїть, дїти, до матері: материна молитва зо дня моря вертає і на землї ратує.
Мати, ледви стоячи на ногах, обняла їх, вийняла дві невеликі іконки, й плачучи, надїла їм на шию.
— Нехай береже вас… Божа Мати… Не забувайте, сини, матїр вашу… Пришлїть хоч вісточку про себе…
Далї вона не змогла говорити.
— Ну, ходїмо, дїти! — сказав Бульба.
Біля ґанку стояли осїдлані конї. Бульба скочив на свого чорта, який мов скажений кинув ся в бік, почувши на собі двайцятьпудовий тягар, бо Бульба був незвичайно важкий і грубий.
Коли мати побачила, що вже й сини її сїли на коний, вона кинулась до молодшого, у якого в чертах лиця було більше нїжности; вона вчепилась його за стремена, вона припала до його сїдла і з розпукою у всїх чертах
