ським послушником, і покляв ся свято, що він не побачить Запорожя до віку, коли не вивчить в академії всїх наук. Цїкаво, що се говорив той самий Тарас Бульба, який лаяв усю науку й радив як ми бачили дїтям, зовсїм пор неї не дбати. Від тодї почав Остап з незвичайною пильністю висиджувать за книжкою і незабаром дігнав найлїпших. Тогочасна наука страшно розминала ся з життєм: ті схолястичні, граматичні, риторичні й льоґічні тонкости рішучо не доторкали ся часу і нїколи не повтаряли ся в життю. Всї, хто вчив ся їх, не міг до нїчого прищепити своє знанє, хочби й не таке схолястичне. Самі тогочасні вчені були невіжі більш за других, бо не мали нїякого досвіду. Крім того републиканський устрій бурси, страшенна сила молодих, дужих, здорових людий, — все те мусїло наводити їх до дїяльности, що не мала нїчо спільного з наукою. Иногдї лихе удержаннє, иногдї часті кари голодом, иногдї инші потреби, що будили ся в свіжім, здоровім, молодечім тїлї, — все те разом виростало в них ту сміливість, яка відтак розвивала ся на Запорожі. Голодна бурса ганялась по вулицях Київа й заставляла всїх мешканцїв берегти ся. Сидухи на базарі закривали руками свої пироги, бублики, гарбузяники, наче орлицї своїх дїтий, скоро тільки побачили проходячого бурсака. Конзуль, якого обовязок був наглядати за підвла-
