— промовив нарештї Бульба, прокинувшись від свої задуми, — неначе черцї які! Нуте враз всї думки до чорта! Беріть лишень в зуби люльки, та закуримо та потиснемо коний та полетимо, щоб і птиця нас не догнала!
І козаки нагнулись до коний і пропали в траві. Вже й чорних шапок не стало видко, тільки струя розщепленої трави показувала слїд їхньої бистрої їзди.
Сонце давно виглянуло на чистім небі й живущим, теплотворним світлом залило цїлий степ. Все, що сумного й сонного було в козаків на душі, вмить пропало; їхнї серця стрепенулись, як птахи.
Чим далї, степ усе красшав. Тогдї весь південь, вся та просторонь, що становить нинїшню Новороссію, до самого Чорного моря, була зеленого пустинею. Нїколи плуг не проходив по безмірних хвилях диких ростин; тільки конї, ховаючись у них, мов у лїсї, топтали їх. Нїчого в світї не було й не буде красшого; вся поверхня землї виглядала як зелено-золотий океан, по якім бризнуло мілїони ріжніх квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави проглядали блакитні, сині й лїлейні волошки, жовта зїновать проскакувала в гору своїм пірамідальним вершком; біла кашка пестріла парасольковатими шапочками на поверхнї; Бог знає звідкіля занесений колос пшеницї наливав ся в гущавинї. Під їхнїми
