тонкими корінцями шмигляли куропати, витягнувши тонкі шиї. Повітрє було переповнене тисячю ріжних пташиних свистів. В небі стояли нерухомо шулїки, розложивши крила й нерухомо вперши очи в траву. Крик диких гусий, що осторонь летїли хмарою, відкликав ся Бог знає в якім далекім озері. З трави піднимала ся рівними махами чайка і любостю купалась у синїх хвилях повітря. Ось вона пропала в високости й мигтить тільки мов чорна точка; ось вона повернулась крильми, блиснувши до сонця… Ех, чорт вас побери, степи, які чарівні ви…
Наші подорожні зупинялись усего на кілька хвилин, щоб пообідати, й тогдї ватага козаків, що їхала з ними, злазила з коний, відвязувала деревляні боклажки з горівкою й тикви, що заступали посуду. Їли тільки хліб з салом та коржі, пили тільки по одній чарцї, бо Бульба не дозволяв нїколи напивати ся в дорозї, і знову їхали до вечера. У вечері степ зовсїм відміняв ся: вся ріжнобарвна просторонь його займала ся останнїм ясним відблиском сонця й поволи темнїла, так що було видко, як тїнь біжить по нїй, і вона стає темно зелена; пара виставала густїйше; кождий цвіт, кожда травка дихала амброю, і весь степ курив ся пахощами. По блакитно-темнім небі немов велитенською рукою були наляпані широкі смуги рожевого золота;
