воні хустки летять по темнім небі.
Подорожні їхали без нїякої пригоди. Нїгде не попадались їм дерева: все той самий безконечний, вольний прегарний степ. Тільки часом з'являлись на боцї синї верхи далекого лїса, що тягнув ся берегами Днїпра. Лиш один раз показав Бульба синам маленьку точку, що чорнїла далеко в траві і промовив:
— Дивіть ся, дїти, он скаче Татарин!
Маленька головка з вусам влїпила здалека прямо на них свої вузкі очі, понюхала повітрє, як гонча собака, і, мов серна, щезла, побачивши, що козаків було тринайцять люда.
— А нуте, дїти, спробуйте догнати Татарина!… І не пробуйте — по вік не здогоните: у нього кінь бистрійший від мого чорта.
Одначе Бульба перестеріг ся, боячись де-небудь схованої татарської засїдки. Вони прибігли до невеликої річки, що звала ся Татаркою й допливала до Днїпра, кинулись у воду з кіньми і довго пливли, щоб затратити свої слїди, й тодї вже, вийшовши на беріг, їхали далї.
Через три днї після сього вони були вже недалеко від місця, що було метою їх подорожі. В повітрі похолоднїло: вони почули, що Днїпро близько. Ось він блищить у долинї й темною смугою вирізав ся на краєвидї. Він
