— А так, хоча ти менї й батько, а як будеш сміятись, то, їй — Богу, попобю!
— Ах ти, сякий-такий сину! Як?… Батька?… — сказав Тарас Бульба, оступивши з дива кілька кроків назад.
— А хочби й батька. За обиду не позважаю на нїкого.
— Як-же ти хочеш битись зо мною? Хиба на пястуки?
— Та вже як попадеть ся.
— Ну, давай, на пястуки! — говорив Бульба, засукавши рукави. — Побачу я, що ти за чоловік в пястуцї!
І замість привіту по довгій розлуцї, почали батько й син насаджувати один одному стусанів в боки і в крижі і в груди, то відтупаючи й оглядаючись то знову наступаючи.
— Дивіть ся, люди добрі! Здурів старий! Зовсїм з глузу зсунув ся! — говорила блїда, худощава і добра на виду мати, що стояла біля порога і не не встигла ще обняти коханих дїтий своїх. — Дїти приїхали до дому, більш як рік їх не бачили, а він вигадав незнать що: на пястуки битись!
— Та він славно бєть ся! — сказав Бульба, зупинившись. — Їй Богу, гарно, — говорив він далї, поправляючись трохи, — так, що й не дуже пробуй. Добрий козак буде! Ну, здоров, синку! Почоломкаємось! — І батько з сином стали цїлувати ся. — Добре синку!
