вав, якби підняти Сїч на якусь сміливу справу, де-б можна погуляти, як сдїд лицареви. Нарештї одного дня він прийшов до кошового і сказав йому прямо:
— А що, кошовий, пора б погуляти Запорожцям?
— Нїгде погуляти, — відповів кошовий, вийнявши з рота коротеньку люльку і чвиркнувши на бік.
Як то нїгде? Можна піти на Туреччину, або на Татарву.
— Не можна нї в Туреччину нї вТатарву, — відповів кошовий, взявши знову байдужно люльку в рот.
— Чому не можна?
— Тому. Ми обіцяли султанови мир.
— Адже-ж він — бусурмен, а бусурмена й Бог і святе письмо велять бити.
— Не маємо права. Якби ще не присягались нашою вірою, то може-б і можна; а так нї, не можна.
— Як не можна? Що се ти кажеш, не маємо права? Та от у мене два сини, оба молоді, ще нї разу нї той нї другий не були на війнї, а ти кажеш — не маєм права, а ти кажеш — не треба йти Запорожцям.
— Ну, вже не годить ся так.
— Так, значить, годить ся, щоб марне пропадала козацька сила, щоб чоловік погибав, як собака, без доброго дїла, щоб нї рід-
