Отак тузуй всякого, як мене тузував; нїкому не спускай! А все-ж таки убранє на тобі смішне; що се за мотуз висить? А ти, бейбас, чого стоїш з опущеними руками? — говорив він, обертаючись до молодшого. — Що-ж ти, собачий сину, не побєш мене?
— Он ще що вигадав! — говорила мати, обнимаючи міжтим молодшого. — І влїзе таке в голову, щоб рідна дитина батька била! Та невже-ж і до того тепер: дитина молода, проїхала таку дорогу, втомила ся… (тій дитинї було двайцять лїт з накладом і рівно сяжень росту), йому би відпочати, похарчувати чого-небудь, а він силує його битись!
— Е та ти — материн мазунчик, як я бачу! — промовив Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба, вона нїчого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та добрий кінь: от ваші пестощі! А бачите отсю шаблюку? От ваша мати! А те все бридня, чим набивають вам голови: й академія і всї ті книжки, букварі і фільозофія, і все те: ка-зна-що — начхать менї на те!… Тут Бульба припечитав таким словом, що й переказати сором. — А от краще я вас сього-ж тижня виряджу на Запорожє. От де наука! От де ваша школа; тільки там ви наберетесь розуму.
— І лиш один тиждень бути їм дома? — промовила жалкуючи, із сльозами на очах, худощава стара мати. — І не доведесь їм,
