ред ним майнуло якесь дивне чуже обличє. Думаючи, що то була звичайна сонна мана, яка в сюж мить розійдеть ся, він дуще розплющив свої очі й побачив, що над ним наче похилило ся якесь виснажене висохле лице й дивить ся йому прямо в очі. Довге, чорне як вуголь волосє, невбране, розпатлане вилазило зпід темної накинутої на голову плахти; страшний блеск погляду й мертвецьке смагляве обличє, що вирізувало ся острими чертами, примушувало думати, що се була мара з того світа. Він поневолї схопив рукою пистолю й прошипів майже корчево:
— Хто ти? Коли нечистий дух — щезни з очий; коли живий чоловік, то не в пору жарти задумав, — убю з одного прицїлу.
Замість відповіди, мара приклала палець до губів і, бачилось, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку і став придивляти ся до неї пильнїйше. По довгім волосю, шиї і пів-голих смуглявих грудях пізнав він, що то була жінка. Але вона не була тутешня; все лице її було смугле, виснажене недугою; широкі вилицї виступали над запалими щоками; вузенькі очи були дугою прорізані вгору. Чим більше він вдивляв ся в її черти, тим більше вони здавались йому знакомі. Нарештї він не втерпів і запитав:
— Скажи, хто ти? Менї здаєть ся, немов я тебе знав, або бачив десь?
