— Два роки тому в Київі?
— Два роки тому… в Київі… проказав за нею Андрій, силкуючись нагадати все, що остало в його памяти з колишнього бурсацького життя. Він ще раз подивив ся на неї пильно і раптом гукнув на весь голос: — Ти Татарка! горнична у панянки, дочки воєводи!
— Цсс! — прошептала Татарка, склавши благаючо руки; вона дрожала на всїм тїлї й оглядалась, чи хто не пробудив ся від голосного крику Андрія.
— Скажи, скажи, чого, як ти тут? — питав ся Андрій, задихано шепочучи й перериваючи раз-у-раз мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Живе ще?
— Вона тут, у містї.
— В містї? — проговорив він, знову трохи не крикнувши, й почув, що вся кров нараз ударила до його серця. — Чого-ж вона у містї?
— Того, що й сам старий пан у містї: він уже півтора року, як сидить в Дубнї воєводою.
— Що-ж вона замужня? Та говори-ж — яка бо ти чудна! — що з нею тепер…
— Вона другий день нїчого не їла.
— Як?
— У нїкого з міщан нема давно й шматочка хлїба, всї вже давно їдять одну землю.
Андрій остовпів.
