тарку.
Андрій стояв нї живий нї мертвий, не сміючи глянути батькови в лице. Й аж відтак, коли підняв очи й подивив ся на нього, побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.
Він перехрестивсь. В мить його ляк відійшов від серця ще скорше, як прийшов. Коли-ж він повернув ся, щоб глянути на Татарку, вона стояла перед ним, наче темна ґранїтова статуя, вся закутана в хустку, і проблиск далекої заграви, спалахнувши, освітив тільки її очі, мутні, як у мерця. Він сїпнув її за рукав, і обоє пішли разом, невпинно оглядаючись назад себе, і нарештї спустились в низьку долину, — майже яр, що зветь ся по декуди балкою; — на її днї лїниво повзав потічок, зарослий осокою та вкритий купинами. Спустившись в ту долину, вони зовсїм сховали ся від поля, вкритого запорожським табором. Бо коли Андрій озирнув ся, то побачив, що назад нього крутою стїною, заввишки чоловіка, піднималось узгірє, на його верху колисалось декілька билин полевого зілля, і над ними стояв на небі серп місяця, мов з яро-червоного золота. Із степу дихнув вітрець, звіщаючи, що вже не довго до свитання. Але нїгде не було чути, щоб кричали півнї: нї в містї, нї в зруйнованій околицї не осталось нї одного півня. По невеликій кладцї перейшли вони через потік
