красуня, обернувшись до Татарки, спитала неспокійно:
— А мати? Ти віднесла їй?
— Вона спить.
— А батькови?
— Віднесла. Він сказав, що прийде сам подякувати лицареви.
Вона взяла хлїб і піднесла його до уст. З невимовною роскішю дивив ся Андрій, як вона ломила його своїми білими пальцями й їла; і раптом він згадав біснуватого з голоду, що сконав на його очах, проковтнувши шматок хлїба. Він поблїд і вхопивши її за руку, закричав:
— Досить! Не їдж більше! Ти так довго не їла, для тебе хлїб може бути отрутою.
І вона опустила свою руку, поклала хлїб на полумисок, і, мов слухняна дитина, дивилась йому в очи. І нехай би чиєнебудь слово виразило… але не можуть нї різець, нї пензель, нї всемогуче слово виразити того, що иногдї ввижаєть ся в очах дївчини, анї того почуття, що богортає того, хто дивить ся в такі очі.
— Царице! — промовив Андрій, повний і сердечних і душевних і всяких поривань: — чого тобі треба? Чого хочеш? — приказуй менї! Загадай менї найнеможливійшу службу, яка тільки є на світї, і я зроблю її! Звели менї зробити те, чого не в силї зробити нї один
