ликодушний лицарю, — промовила вона, і мов срібною хвилею покотив ся звук її голосу: — один Бог може відплатити тобі; не менї слабій жінцї…
Вона потупила свої очі; чарівними, снїжно-білими півкругами лягли на них повіки, обведені довгими, мов стріли віями; чудове лице її нахилилило ся й зарумянїло ся знизу. Андрій не знав, що сказати на те; він рад би був висловити все, що було в нього на душі, — так горячо висловити, як він почав, — але він не міг. Він почув, наче щось загородило йому уста; слова втратили голос: він почув, що не йому, вихованому в бурсї і в войовничім кочовім життю, відповідати на такі мови, і він розлютував ся на свою козацьку вдачу.
Тогдї вийшла в комнату Татарка. Вона вже встигла накроїти шматочками принесеного лицарем хлїба, принесла його на золотім полумиску й поклала перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хлїб і підняла очі на Андрія — багато було в тих очах. Той ласкавий погляд, що показував неміч висловити почуття, які обгорнули її, був більше зрозумілий Андрієви, як усї мови. Йому раптом стало легко на душі; здавалось, усе розвязалось у нього. Всї хвилювання душі, всї почуття, які досї наче хто здержував тяжкою уздечкою, почули себе на волї, і вже хотїли розлитись невпинним потоком слів, коли раптом
