красі своїй. Повне почуття світилося в її зведених очах, не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути і оповили їх блискучою вільгою, що проймала душу; груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні границі, які призначені цілком розвиненій красі; волосся, що перше розпадалося легкими кучерями по обличчю її, тепер обернулося в густу розкішну косу, частина якої була підібрана, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волоссям падала на груди: здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які носилися в його пам'яті, — ні одної. Хоч яка велика була її блідість, але вона не потьмаряла чудесної краси її, навпаки, здавалося, начебто додала їй чогось поривчастого, невідпорно-переможного. І відчув Андрій у своїй душі побожний острах, і став нерухомим перед нею. Вона, здавалося, теж була вражена видом козака, що представ у всій красі й силі юнацької мужності, що, здавалося, і в самій нерухомості своїх членів уже виявив невимушену вільність рухів; ясною твердістю блищало око його, смілою дугою
