чинила двері до іншої кімнати, звідки блиснуло світло вогню. Він почув шепіт і тихий голос, від якого все затремтіло в ньому. Він бачив крізь розчинені двері, як майнула швидко струнка жіноча постать з довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала, щоб він увійшов. Він не тямив, як увійшов, і як зачинилися за ним двері. В кімнаті горіло дві свічки, лампадка тихо світилась перед образом; під ним стояв високий столик, за звичаєм католицьким, із приступками, щоб схиляти коліна під час молитви. Але не того шукали очі його. Він повернувся в другий бік і побачив жінку, що, здавалося, застигла й закам'яніла в якомусь швидкому русі. Здавалося, немов би вся постать її хотіла кинутись до нього і враз спинилася. І він теж стояв вражений перед нею. Не такою мріяв він її бачити; це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого не було в ній схожого на ту; але вдвоє прекрасніша й чудесніша була вона тепер, ніж перше: тоді було в ній щось недокінчене, недовершене; тепер це був твір, якому художник дав останній удар пензля. То була чарівна, легковажна дівчина; ця була красуня, жінка у всій розквітлій
