чувши якийсь укус отрутного гада, і не приймаючи з обличчя хустки, щоб не бачив він невимовного її смутку.
— Скажи мені одне слово! — промовив Андрій і взяв її за атласну руку. Іскристий вогонь пробіг по жилах його від цього дотику, і тис він руку, що лежала безчула в руці його.
Але вона мовчала і не приймала хустки від обличчя свого і зоставалася нерухома.
— Чого ж ти така сумна? скажи мені, чого ти така сумна?
Кинула геть від себе вона хустку, відгорнула довге волосся коси своєї, що налазило на очі, і вся розлилася в жалібних речах, вимовляючи їх тихим-тихим голосом, подібно, як вітер, знявшись прекрасного вечора, пробіжить раптом по густій хащі надводного очерету, — зашелестять, забринять і понесуться раптом журливо-тонкі звуки, і ловить їх з незрозумілим смутком, спинившись, подорожній, не чуючи ні гаснучого вечора, ні плину веселих пісень народу, що бреде з польових робіт та жнив, ні далекого торохтіння їдучого десь воза.
— Чи не гідна я довічних жалів? чи не нещасна мати, що породила мене на світ? чи
