одвернути гіркої долі, то ми вмремо разом, і перше я умру, умру перед тобою, коло твоїх прекрасних колін, і хіба вже мертвого мене розлучать з тобою.
— Не мани, рицарю, і себе, і мене, — казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю: — знаю, і на велике своє горе, надто добре, що тобі не можна кохати мене, і знаю я, який обов'язок і заповіт твій: тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, — а ми вороги тобі.
— А що мені батько, товариші й вітчизна? — сказав Андрій, стріпонувши хутко головою і випрямивши весь рівний, як надрічковий осокір, стан свій. — Так коли ж так, так ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! — повторив він тим самим голосом, додавши до цього той рух руки, з яким пругкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншого. — Хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її вітчизною? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе, вітчизна моя — ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюся — нехай хто з козаків вирве її звідти! І все, що
