віддати життя своє, мало цього; треба, щоб перед кінцем своїм мені довелося побачити й почути слова і кохання, якого не бачила я. Треба, щоб він речами своїми розшматував моє серце, щоб гіркий мій уділ був ще гірший, щоб ще жалкіше було мені мого молодого життя, щоб ще страшнішою здавалася мені смерть моя, і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, жорстока доле моя, і тобі, прости мою провину, свята божа мати!
І коли затихла вона, безнадійне, безнадійне почуття відбилося на лиці її; болючим смутком заговорила кожна риса його, і все, від сумнопониклого лоба та спущених очей до сліз, застиглих і засохлих на тихо-пломеніючих щоках її, все, здавалося, говорило: „Нема щастя на лиці цьому!“
— Не чувано в світі, не можна, не бути тому, — казав Андрій, — щоб найвродливіша й найкраща з жінок прийняла такий гіркий уділ, коли вона народжена на те, щоб перед нею, як перед святинею, схилилося все, що є найкращого в світі. Ні, ти не вмреш, не тобі вмирати, присягаюся моїм народженням і всім, що мені миле в світі, ти не вмреш! Коли ж випаде вже так, і нічим, ні силою, ні молитвою, ні мужністю, не можна буде
