після сьогоднішнього почоту другого дня сідали на козла правити кіньми в якогонебудь пана. Всяких було там. Інший раз і випити не було на що, а на війну все причепурилося.
Козацькі ряди стояли тихо перед мурами. Не було в них ні на кому золота; тільки де- не-де блищало воно на шабельних руків'ях та рушничних оправах. Не любили козаки пишно вбиратися в боях; прості були на них кольчуги[1] і й свити, і далеко чорніли й червоніли чорні, червоноверхі смушеві шапки їх.
Двоє козаків виїхали наперед із запорізьких рядів: один ще зовсім молодий, другий старіший, обидва гострі на слово, у ділі теж не погані козаки: Охрім Наш та Микита Голокопитенко. Слідом за ними виїхав і Демид Попович, кремезний козак, що вже давно маячів на Січі, був під Адріанополем і багато натерпівся на віку своїм: горів в огні і прибіг на Січ з обсмаленою, почорнілою головою й вигорілими вусами. Та роздобрів знову Попович, пустив за вухо оселедець,
- ↑ Кольчуга — військовий убір з залізних кілець, на вигляд як сорочка; кольчуга захищала тіло від шабельних ударів.
