гори, яких верхівки геть укрив голчастий північний іней.
— Ні, неправдива рада твоя, кошовий! — сказав він: — ти не так кажеш, ти забув, мабуть, що в полоні зостаються наші, захоплені ляхами? Ти хочеш, мабуть, щоб ми не уважили першого святого закону товариства, покинули б братів своїх на те, щоб з них живих зідрали шкуру, або, четвертувавши на часті козацьке тіло, розвозили б їх по містах та селах, як зробили вони вже з гетьманом і найкращими руськими вітязями на Україні. Хіба мало вони назнущалися й так над святинею? Що ж ми таке? питаю я всіх вас: що ж за козак той, хто кинув у біді товариша, кинув його, як собаку, пропасти на чужині? Коли вже на те пішло, що всяк ні за що має козацьку честь, дозволивши плюнути собі в сиві вуса свої і попрікнути себе прикрим словом, то не докорить вже ніхто мені. Сам-один зостаюся.
Завагалися всі, що стояли, запорожці.
— А хіба ти забув, бравий полковнику, — сказав тоді кошовий: — що в татар у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життя їх буде продане на вічне невільництво язичникам, а це гірше всякої
