лютої смерті; забув хіба, що в них тепер увесь скарб наш, здобутий християнською кров'ю?
Задумалися всі козаки і не знали, що сказати. Нікому з них не хотілося заслужити лихої слави. Тоді вийшов наперед усіх найстаріший віком в усьому запорозькому війську Касин Бовдюг. В пошані він був у всіх козаків: двічі вже обирали його на кошового, і на війні теж був дуже добрий козак, але вже давно постарів і не бував ні в яких походах, не любив також і ради давати нікому, а любив старий вояка лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідання про всяку бувальщину та козацькі походи. Ніколи не встрявав він до їх розмов, а все тільки слухав та притискував пальцями золу в своїй коротенькій люльці, якої не випускав з рота, і довго сидів потім, прижмуривши злегка очі, і не знали козаки, чи спав він, чи все ще слухав. Усі походи зоставався він дома; але цей раз розібрало старого. Махнув рукою по козацькому і сказав: „Ет, куди не йшло! піду й я, може, чим здамся козацтву!“ Всі козаки притихли, коли виступив він тепер перед збори, бо давно не чули від нього ніякого слова. Всяк хотів знати, що скаже Бовдюг.
— Прийшла черга й мені сказати слово,
