розкоші, пишних слуг, соколів, ловчих, обіди, двори. Тарасові було це не до душі. Він любив просте життя козаків і пересварився з тими своїми товаришами, що прихилялися до варшавського боку, взиваючи їх підніжками польських панів. Вічно невгамовний, він вважав себе законним оборонцем православія. Самоправно входив у села, де тільки нарікали на утиски орендарів та на додачу нового мита з диму[1]. Сам із своїми козаками чинив над ними розправу і поклав собі за правило, що в трьох випадках завжди слід узятися за шаблю, а саме: коли комісари[2] не уважили в чомусь старшинам і стояли перед ними в шапках; коли знущалися з православія і не шанували звичаю предків, і нарешті, коли вороги були бусурмени і турки, проти яких він вважав дозволеним у кожному випадку підняти зброю во славу християнства.
Тепер він тішив себе заздалегідь думкою, як він прибуде з двома синами своїми на Січ і скаже: — „Ось гляньте, яких я молодців привів до вас!“, як представить їх усім старим, загартованим в боях, товаришам, як поди-
