було холодненьке, та й Бульба любив укритися тепліше, коли був дома. Він скоро захропів, а за ним і весь двір. Все, що лежало по різних його кутках, захропло й заспівало; найпершим заснув сторож, бо більше від усіх напився заради приїзду паничів. Сама бідна мати не спала. Вона припала до приголов'я любих синів своїх, що лежали поруч. Вона розчісувала гребенем їх молоді, безладно покошлані кучері і змочувала їх слізьми. Вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся обернулася в один погляд, і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власними грудьми; вона зростила, виплекала їх — і тільки на одну мить бачить їх перед собою. — Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? що жде вас? — приказувала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її лице. Справді, вона була гідна жалю, як і кожна жінка того удалого віку. Вона мить тільки жила коханням, тільки в перший пал любощів, у перший пал молодощів, і вже суворий спокусник її покидав її для шаблі, для товаришів, для бенкетування. Вона бачила чоловіка на рік два, три дні, і потім кілька літ про нього не бувало чутки. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили вкупі, що за життя її було?
